Отава —
Трава над травою.
Нам би бути як трави, як отави. З їх постійною здатністю поновно проростати, рости, бути в постійному зростанні. Бути в стані таємничої й ніжної молодості, стати острівцем нових відчувань. Трава не має долі, вона зникає і предивно з’являється ще нічого не знаючи про цей світ, але в ній той, хто вже починає знати. Її буття тимчасове й не обмежене водночас. Вона з’являється такою лише раз, один і єдиний раз, повторна у своїй неповторюваності, тимчасова у своїй необмеженості, присутня у своїй неприсутності. Жива і скошена трава.
Таким є наш світ, наше довкруги в його найглибшому значенні — у його жилах тече жива і скошена трава, кожної миті наш світ ніби тільки народжується, кожної миті він незнаючий і знаючий водночас. Кожного разу — новітнє проявлення вчорашньої й позавчорашньої очевидності, щось, що додається до вже набутого, кожного разу незрілість у своїй зрілості.
Ця тимчасовість світу, цей один лише єдиний раз його прояву, ми поділяємо зі світом, пробуємо осягнути й перетворити, закарбувати в собі, щоби сутність її знову невидимо воскресла.
Прозоре і сліпуче світло в плямах між деревами; мерехтіння глибокої зелені; блакить неба, яке ніби тільки народилося; бузкові уривки туману; хмари, що заграють із нашою уявою; тиша, що причаїлася в сосновому лісі й застигла в готичній перспективі дерев і безлюддя… — узяті в одинокості й неповторності одного конкретного прояву, вони на полотнах Мар’яна перетікають у свою незмінну вічну сутність. Такі бувають, були й будуть ці краєвиди. Такі вони є. Це ритуал самовиявлення Довкруги, його народження, один лише раз.
Такою мені бачиться творчість Мар’яна. Ніколи не зупиняється, у постійному пошуку не-викінченого себе, не боїться бути незрілим, перебуває в постійному збуренні власного Я, намагається розпізнати і вловити свої власні кольори в поліфонії кольорів. Мар’ян вивчає колір як археолог, досліджує його глибину, відтак на полотні з’являються приховані в кольорах відтінки — грозова синява, мокро-темний синій, рожевий плинних хмар, промінний тихосяйний жовтий, червоний колір із запахом і зором.
Часом хочеться притулитися щокою до його робіт, так як ми притулялися до соковитої трави в дитинстві, ніби хотіли вивідати в неї якусь таємницю, добути для себе окрему приватну істину про цей одвічно мінливий світ. А в цьому світі й дозрілий полудень, і день із великими блакитними очима, і велике небо, і синя самота.
Росте Мар’ян і росте трава. Мар’яне, рости великий!
Вероніка Алексанич
Аркан
Аркан – танець вільних людей. Колись гуцульські юнаки танцювали його біля багаття, обхопивши руками плечі побратимів у колі. Так вони ставали чоловіками.
Мар’ян Лунів недаремно обрав для своєї роботи саме цей сюжет, відчувши імпульс подій на Майдані 2014-го. Художник підіймає на-гора древню магічну практику єднання, яка відлунює в наших душах і досі. «Це роздуми про збереження єдності й взаємопідтримку, про відповідальність за себе й за тих, хто поряд. Це історія про взаємоповагу та взаємодовіру, яка актуальна не тільки в міжособистісних стосунках, а й на рівні громад, націй та держав», – говорить митець.
Музики, що супроводжують аркан, грають щораз швидше – скрипка, сопілка та бубен. Але Лунів практично зупиняє час, його робота – стоп-кадр, який дозволяє глядачеві роздивитися деталі гуцульського строю, а за ними напружені у стрімкому русі тіла. Натомість шалений ритм танцю передає скипілий, схарапуджений червоний, що пришвидшує пульс. На його фоні майже непорушними залишаються білі рукава чоловіків, їхній рельєф подібний до лінії гір на фоні багряного заходу сонця.
Художник вправно ділить коло танцю на фрагменти. Так народжується серія робіт-кадрів, непорушних та швидкоплинних, як людська пам'ять. Кілька наближених до глядача постатей за-пів-кроку-леґінів – величні, майже монументальні. Гіганти. Споглядання їх та поєднання до єдиного аркану – свого роду медитація, заглиблення в душі гір, «пригадування» минулого. Це дарує відчуття особливої спорідненості, запрошуючи глядача до магічного кола єднання та акту спів-творення буття.
«Щоб не випасти із цього грішного світу, / хоч раз / змішай із ближніми / піт і кров», – написав свого часу карпатський поет Василь Герасим’юк. Його теж приваблював аркан як символ засвідчення спільності людських помислів і намірів. А ще як знак готовності до наступного етапу спів-існування зі світом. «Аркан» Мар’яна Луніва – знак єднання сьогодення, провісник після опівнічної пітьми дивного нового дня.
Текст із буклету до виставки «Ковчег», куратор Леся Кочергіна