Artist’s Statement
Marian’s painting explores the relationship between the human being and the world, addressing themes of civic responsibility, nature, urban space, and self-reflection. His work develops through long-term projects and exhibition cycles that respond to historical events, social change, and personal experience.
A significant part of Marian’s practice focuses on the relationship between the citizens and the state. This theme has been explored in exhibitions such as Veracious Evidence: From the Revolution of Dignity to the Present Day and Faces of Freedom (Ukraine), The Revolution of Dignity: Images of Ukraine’s Maidan 2013–2014 (USA, the Netherlands), and Beyond the Barricade (Great Britain). These works reflect on collective experience, responsibility, and the individual’s place within moments of historical rupture.
Another recurring line of inquiry is the relationship between the human being and nature. Projects such as The Environment of Existence. Manifesto 2020 and One Day After…, as well as exhibitions Under the High Skies (Ukraine) and Reflections (Greece), consider landscape not as a background, but as a living space shaped by memory, presence, and transformation.
Urban space also plays an important role in Marian’s work. In exhibitions such as The Artist and the City, City and Music, and Life Is Jazz (Ukraine), the city becomes a dynamic environment where rhythm, movement, and sound influence visual language and composition.
Self-reflection appears as a more intimate dimension of Marian’s practice. Works such as Self-Portrait with a Bouquet, presented within the Bouquet Kyiv Stage Festival, address identity, vulnerability, and the act of looking inward.
A central place in Marian’s oeuvre is occupied by the painting series Arkan Dance. The Unity. Dance was chosen as a subject because it is a universal form of expression, present across cultures and historical periods. Like art, dance evolves over time while preserving an emotional continuity that connects past and present.
Arkan is a traditional Hutsul men’s folk dance, historically associated with initiation and communal bonding. It marked the transition of twenty-year-old boys into the circle of warriors (lehini) and symbolized entry into a male union known as the Arkan. The ritual is defined by an unbroken moving circle, embodying unity, trust, and mutual responsibility.
In Marian’s interpretation, the Arkan paintings reflect on the preservation of unity and mutual support, as well as responsibility toward oneself and others. The series speaks of respect and trust as essential values—not only in personal relationships, but also within communities, nations, and states. More than a depiction of an ancient dance, Arkan becomes a metaphorical and symbolic act, carrying meanings of brotherhood, resilience, goodness, and hope. Despite the fractures of the contemporary world, the series is conceived as a gesture of optimism and belief in the possibility of shared future.
Отава —
Трава над травою.
Нам би бути як трави, як отави. З їх постійною здатністю поновно проростати, рости, бути в постійному зростанні. Бути в стані таємничої й ніжної молодості, стати острівцем нових відчувань. Трава не має долі, вона зникає і предивно з’являється ще нічого не знаючи про цей світ, але в ній той, хто вже починає знати. Її буття тимчасове й не обмежене водночас. Вона з’являється такою лише раз, один і єдиний раз, повторна у своїй неповторюваності, тимчасова у своїй необмеженості, присутня у своїй неприсутності. Жива і скошена трава.
Таким є наш світ, наше довкруги в його найглибшому значенні — у його жилах тече жива і скошена трава, кожної миті наш світ ніби тільки народжується, кожної миті він незнаючий і знаючий водночас. Кожного разу — новітнє проявлення вчорашньої й позавчорашньої очевидності, щось, що додається до вже набутого, кожного разу незрілість у своїй зрілості.
Ця тимчасовість світу, цей один лише єдиний раз його прояву, ми поділяємо зі світом, пробуємо осягнути й перетворити, закарбувати в собі, щоби сутність її знову невидимо воскресла.
Прозоре і сліпуче світло в плямах між деревами; мерехтіння глибокої зелені; блакить неба, яке ніби тільки народилося; бузкові уривки туману; хмари, що заграють із нашою уявою; тиша, що причаїлася в сосновому лісі й застигла в готичній перспективі дерев і безлюддя… — узяті в одинокості й неповторності одного конкретного прояву, вони на полотнах Мар’яна перетікають у свою незмінну вічну сутність. Такі бувають, були й будуть ці краєвиди. Такі вони є. Це ритуал самовиявлення Довкруги, його народження, один лише раз.
Такою мені бачиться творчість Мар’яна. Ніколи не зупиняється, у постійному пошуку не-викінченого себе, не боїться бути незрілим, перебуває в постійному збуренні власного Я, намагається розпізнати і вловити свої власні кольори в поліфонії кольорів. Мар’ян вивчає колір як археолог, досліджує його глибину, відтак на полотні з’являються приховані в кольорах відтінки — грозова синява, мокро-темний синій, рожевий плинних хмар, промінний тихосяйний жовтий, червоний колір із запахом і зором.
Часом хочеться притулитися щокою до його робіт, так як ми притулялися до соковитої трави в дитинстві, ніби хотіли вивідати в неї якусь таємницю, добути для себе окрему приватну істину про цей одвічно мінливий світ. А в цьому світі й дозрілий полудень, і день із великими блакитними очима, і велике небо, і синя самота.
Росте Мар’ян і росте трава. Мар’яне, рости великий!
Вероніка Алексанич
Аркан
Аркан – танець вільних людей. Колись гуцульські юнаки танцювали його біля багаття, обхопивши руками плечі побратимів у колі. Так вони ставали чоловіками.
Мар’ян Лунів недаремно обрав для своєї роботи саме цей сюжет, відчувши імпульс подій на Майдані 2014-го. Художник підіймає на-гора древню магічну практику єднання, яка відлунює в наших душах і досі. «Це роздуми про збереження єдності й взаємопідтримку, про відповідальність за себе й за тих, хто поряд. Це історія про взаємоповагу та взаємодовіру, яка актуальна не тільки в міжособистісних стосунках, а й на рівні громад, націй та держав», – говорить митець.
Музики, що супроводжують аркан, грають щораз швидше – скрипка, сопілка та бубен. Але Лунів практично зупиняє час, його робота – стоп-кадр, який дозволяє глядачеві роздивитися деталі гуцульського строю, а за ними напружені у стрімкому русі тіла. Натомість шалений ритм танцю передає скипілий, схарапуджений червоний, що пришвидшує пульс. На його фоні майже непорушними залишаються білі рукава чоловіків, їхній рельєф подібний до лінії гір на фоні багряного заходу сонця.
Художник вправно ділить коло танцю на фрагменти. Так народжується серія робіт-кадрів, непорушних та швидкоплинних, як людська пам'ять. Кілька наближених до глядача постатей за-пів-кроку-леґінів – величні, майже монументальні. Гіганти. Споглядання їх та поєднання до єдиного аркану – свого роду медитація, заглиблення в душі гір, «пригадування» минулого. Це дарує відчуття особливої спорідненості, запрошуючи глядача до магічного кола єднання та акту спів-творення буття.
«Щоб не випасти із цього грішного світу, / хоч раз / змішай із ближніми / піт і кров», – написав свого часу карпатський поет Василь Герасим’юк. Його теж приваблював аркан як символ засвідчення спільності людських помислів і намірів. А ще як знак готовності до наступного етапу спів-існування зі світом. «Аркан» Мар’яна Луніва – знак єднання сьогодення, провісник після опівнічної пітьми дивного нового дня.
Тетяна Дубина, завідувачка сектору виставкової роботи відділу розвитку Національного музею Тараса Шевченка. Текст із буклету до виставки «Ковчег», куратор Леся Кочергіна